воскресенье, 14 апреля 2013 г.

«Кляті москалі» из серии дела давно минувших дней.


            Починаю писати мемуари. Може старію, а може просто хочеться поділитись спогадами про те що було. Про те чого ми позбулись. І, головне, завдяки кому позбулись. Цей спогад пишу українською. Можливо тому, що в першу чергу він буде цікавий для «істинних» патріотів України.
            Було це років вісім – десять тому. Точно, звичайно, можу пригадати, але суть не в цьому. То були часи ненависного «кучмівського режиму». З яким так боролись «істинні» патріоти, що в решті-решт таки побороли. Побороли – і… В результаті, маємо те, що маємо. Та все одно знову боремося і таки знову щось поборемо.
            Власне часи Леоніда Даниловича пригадав тому, що тоді жив трохи краще, ніж зараз. І такі питання як: «Куди поїхати тижні на два відпочити?», – вирішувались не залежно від кількості зелених папірців в портмоне. Їх (папірців з портретами американських президентів) вистачало, щоб поїхати куди заманеться. Питання були лише в тому: «Де ще не були?» та: «Де буде цікавіше?».
            В усякому разі того року ми із сім’єю пристали на пропозицію друзів поїхати відпочити до Туреччини. Кількість зірок в готелі, який обирався – не обговорювалась. Готелів з кількістю зірок менше ніж «п’ять» для мене тоді не існувало. З певних причин я не буди озвучувати назву готелю. Хоча він цілком відповідав задекларованим п’яти «турецьким зіркам». Компанія складалась з чотирьох дорослих сімейних пар та шести дітей, з яких двійко можна було вважати підлітками.
            Відпочинок був абсолютно пристойний. Готель нормальний. За невеличкий «бакшиш» (менше $10) звичайний номер перетворювався в номер «Sea views». Їжа була досить смачна (ковбасу із свинини та горілку ми, як досвідчені туристи, привезли з собою). Море чисте, кілька басейнів, екскурсії, анімація… Відпочивали чудово. Трохи дратували галасливі німці, та ще більш галасливі «москалі». Німців було набагато більше, і галасу від них було більше. Та ми, українці – народ толерантний і терпимий, та і звикли якось до «руського розгулу».
Серед нас теж була одна росіянка. Точніше навіть не росіянка, а татарка – Ліза. Справжнє, татарське ім’я нормальному українцю просто не вимовити. То ж всі, включаючи її чоловіка, називали її «Ліза». Симпатична, тендітна татарочка, родом з Казані. Відтоді як вийшла заміж за киянина Олексія, жила в Києві. Української мови від неї ніхто і ніколи не чув, до приїзду в Туреччину. Там на другий день Ліза, несподівано для всіх, почала розмовляти «українською», правда на рівні «азіровського діалекту», але…
Ми, чесно кажучи, до цього спілкувались російською, але тут дружньо вирішили підтримати Лізу. Тим паче, що своє бажання розмовляти українською мовою вона пояснили з чисто російською прямотою – дослівно: «Мля, меня так зае…ли эти москали, что я не хочу, чтоб меня принимали за одну из них». Кому доводилось бувати на відпочинку за кордоном і там стикатись з нашими північними сусідами, чудово зрозуміє душевний порив татарської дівчини. То ж з другого дня ми всі почали розмовляти державною мовою, намагаючись дистанціюватись від хамовитих «москалів».
В цілому нас ніхто не зачіпав і все було б якось-ніяк, але…
Одного разу я повертався з моря разом із десятирічним сином і сином Лізи. Ми підійшли до басейну. Біля краю басейну стояла наша Ліза, тримаючи за волосся якусь німкеню. Ліза періодично «мокала» німкеню головою в басейн. Така собі мила жіноча суперечка. Що намагалась кричати німкеня, я так і не зрозумів. Можливо тому, що в школі вчив англійську, а можливо тому, що німкеня, між ковтками води, якось не дуже чітко висловлювала свою думку. Проте Лізу розуміли всі, включаючи, мабуть, і саму німкеню. Ліза була лаконічна: «Пей, сука немецкая, пей, падло». При кожному слові: «пей», голова німкені занурювалась в басейн. Чесно кажучи я остовпів.
Син Лізи Андрій кинувся вперед. Чи то допомогти матусі, чи то захистити її. Останнє було як раз вчасно, тому що на допомогу німкені вже бігло кілька кремезних німців. І по їх вигляду не варто було сподіватись на те, що все ще можна буде владнати без бійки. На щастя з’явився Лізин чоловік Олексій, а з ним і всі «наші», включаючи двох шістнадцятирічних підлітків. Та все одно, чисельна перевага була на боці німців, які збігались звідусіль. Але вибору вже не було – розпочалась бійка. Першим в бійку втрапив Андрійко. Десятирічний син Лізи примудрився збити в басейн здоровенного німця. Але і сам полетів слідом. В басейні малий опинився зверху над очманілим від несподіванки німцем. Хлопчина почав відчайдушно гамселити здоровенного чолов’ягу кулачками по голові, сидячи у того на плечах. Я зустрів першого німця потужним зустрічним ударом ноги, ледь ухилився від кулака іншого, який зачепившись за мою ногу гепнувся на землю, де став здобиччю мого сина. Хоч син і займався кілька років рукопашним боєм, та вистояти один на один із здоровим дорослим чоловіком у нього шансів не було. Розуміючи це я спробував перегородити дорогу черговому німчугану, який мчав до мого сина. Ми зіткнулись і я не встояв на ногах. Піднімаючись, отримав пару добрячих ударів з двох боків. В цей час поспіли Олексій і решта наших, але все одно у нас шансів не було ніяких. На кожного з нас припадало не менше п’яти-шести німців.
І тут над басейном, наче грім з неба, пролунало: «Братва! Немцы наших бьют!». І на полі бою з’явилось з десяток «клятих москалів». І хоч нас разом з ними все одно було втричі менше, але атака, «москалів» була така стрімка та рішуча, що «сталева воля» нащадків «СС» не витримала. Німці кинулись тікати. Навздогін полетіли стільці і все, що потрапило під руку, і звичайно ж, п’ятиповерховий «русский мат». Поле бою спорожніло. Обійшлось без жертв, хоча у декого пика була в крові. Я озирнувся навколо. Син, важно дихаючи, розминав праву руку. Очевидно малий встиг комусь із німчуганів зацілити. З басейну виліз Андрійко, в нього були розбиті кулаки. Гадаю, німцю з басейну добряче дісталось. Та і який сором для дорослого чолов’яги – бути побитим десятирічним хлопчиною. Андрійко кинувся до мами. Всі повернулись до винуватиці побоїща. Ліза підвелася з колін. Весь час бійки вона прикривала своїм тілом чиєсь немовля. Як з’ясувалось то було немовля тієї самої німкені, яку Ліза «мокала» в басейн. Мати й батько немовляти накивали п’ятами, а татарська жіночка прикривала немовля своїм тілом, отримуючи стусанів ногами одразу від кількох німців. Як не крути: «…коня на скаку остановит, в горящую избу войдет…».
«Лиза, что произошло?» – спитав Олексій, витираючи кров з розбитого підборіддя.
Ліза, дослівно: «Мля, представляешь, эта тварь немецкая поднесла вот этого ребенка, – Ліза кивнула в бік дитини, – чтоб он посцал в бассейн, сука. Я ей Ляди немецкой на ее вонючем языке говорю: что ж ты сука делаешь, тут же люди купаются. А она мне в ответ на своем же, но с нашим русским матом: иди на куй русская свинья. Ну я отошла, подождала пока ребеночек посцыт и єта лядь его уложит в люльку, потом схватила ее за патлы и заставила похлебать из бассейна, в который ее дите только что насцало. Ну тут и началось». Ліза винувато подивилась навколо і додала: «Ну не могла ж я ее пинком под зад сразу отправить в бассейн, она ж лядь с дитем». Всі розсміялись.  
Я зустрівся поглядом з «москалем», тим самим, який першим вигукнув: «Братва! Немцы наших бьют!» і першим кинувся нам на допомогу. Я простягнув йому руку: «Спасибо». І хай мене тепер мене засудять «істинні» патріоти України. Я простягнув руку найлютішому ворогу – «москалю»! «Да ты чё, земляк, да мы ж за своих кому хош жопу на британский флаг порвем», – посміхнувся він. «Я вообще-то из Киева, из Украины,» уточнив я про всяк випадок. «А мы в курсах,  – знову посміхнувся він – а какая, в принципе, на куй разница, русский, украинец, белорус, наши деды вместе предков этих фашистов мочили под Сталинградом, а потом Берлин их лядский брали. Тепер наша очередь пидарасов на место ставить!»
Нарешті з-за кущів обережненько з’явилось готельне security. «Извините, господа, у вас все хорошо?» – поцікавився головний. «А шо надо?» – росіяни зціпили кулаки. Зрозумівши, точніше відчувши, що «москалі» не вдоволені такою надто короткою бійкою і зовсім не проти «продовжити», security почало задкувати. «Нет, нет, – поспішив запевнити нас головний, – у нас к вам никаких претензий». Мені стало весело. «Никаких претензий» – незважаючи на потрощені меблі, розбитий посуд та закривавлену плитку біля басейну. «Просто «господа» могут вызвать полицию», – запопадливо уточнив головний security. «Пускай попробуют, – зло відрізав один з москалів, а другий додав, – только передайте этим пидарасам, что полиция им ни куя не поможет. Пока приедут ваши полицаи, мы им тут устроим повторение Сталинграда вместе с Ледовым побоищем». «Простите, не понял? – слово «Сталінград» для security було явно знайомим і асоціювалось із чимось дуже неприємним. Скоріш за все, в цьому готелі не вперше німцям «Сталінград» влаштовували. «Короче, вызовут полицию, перетопим на куй всех в этом бассейне, – пояснив москаль, – вместе с полицией перетопим, нам не впервой».  Security відверто позадкував. «Да, возьмите и отнесите этим пидарам ребенка, – Ліза простягнула одному з охоронців німецьке дитинча, –  а то еще обвинят в киднеппинге».
З security, здається, все владнали. До речі, як потім з’ясувалось, в готелі тоді проживало близько двох тисяч відпочиваючих. З них трохи більш ніж півтори тисячі - німці, пара сотень росіян, кілька десятків українців.
Німці так і не звернулись в поліцію, може тверезо розсудили, що важко буде пояснити, яким чином півтора десятки росіян напали на більше ніж півсотні німців і їх відлупцювали. Можливо було просто соромно, можливо адміністрація готелю вмовила їх не зчиняти галас, щоб не псувати імідж готелю. Але більше інцидентів з німцями не було. Більш того, як тільки в якомусь з готельних барів чи ресторанів з’являлись ми чи росіяни, німці кудись зникали, або якщо не зникали, то галасу від них чутно ніколи не було. Навіть розмовляли пошепки. 
Після того як з бійкою все владнали, Олексій звернувся до москалів: «Мужики, спасибо, с нас поляна». Москалі переглянулись: «Брат, давай так, бухнуть вместе, мы всегда не против, тем более если у вас еще украинская водка есть, а то свою мы уже выпили, а местная – полное гавно, но вы нам ни куя не должны». «Ни куя се никуя, – не вгамовувався Олексій, – мы бы без вас фашистов не одолели». «Брат, вы нам не должны – наполегливо уточнив росіянин, – или ты считаешь, что вы бы не пришли нам на помощь, если бы на нас четверых напало полсотни фрицев?»
Мені стало соромно…
Звичайно толерантні українські «істинні» патріоти мене не зрозуміють, засудять. Будуть пояснювати, що бійка – це останній, а то й взагалі недопустимий аргумент. Будуть наполягати на тому, що Ліза була не права, коли пхала зажрату німецьку пику в обісцятий басейн, що треба було звернутись до адміністрації, до security. Мене і моїх друзів гнівно засудять за те, що з такою поведінкою, таким як ми просто не місце в Європі. Я з цим навіть частково погоджусь. Так, я не хочу в ту Гейропу, де представники «вищої раси» сцять в басейн, в якому я маю купатись із своїми дітьми. От не хочу і все!

Пи.Си. І якщо я когось із Росіян образив словом «москаль», щиро прошу пробачити мені. Я вас люблю і поважаю. І можете називати мене хоч хохлом, хоч бандерівцем, я не ображатимусь, головне, що ми разом святкуємо 9 травня – день перемоги НАШОГО НАРОДУ над німецько-фашистською наволоччю. І допоки ми будемо пам’ятати про ту славетну перемогу, ми будемо перемагати.       

    

Комментариев нет: